Якби мені хтось сказав, що моя донька виросте такою невдячною і жорстокою – нізащо б не повірила! Розсміялася б таким провидцям просто в обличчя.
Хто ж знав, що моє виховання дасть такі “гнилі плоди”. Зараз про все розповім, бо тримати в собі емоції більше несила.
Крім Маринки, у мене ще є син Любомир. На його долю випало чимало випробувань. Коли дуже раптово помер мій чоловік, Любчику було всього 16 років. Дитина ще зовсім.
Та дбати про нього мені було ніколи – Маринці на той час заледве 3 виповнилося.
Мені треба було чимось годувати дітей, у щось вдягати. Грошей не вистачало навіть на найпростіші продукти: хліб, яйця, картоплю, макарони.
Про фрукти і якісь ласощі я вже мовчу – таке могли собі дозволити лише на великі свята.
Син бачив, як складно мені самій тягнути на собі сім’ю, тож закинув навчання, спорт і почав підшуковувати собі роботу. Куди могли взяти хлопчину 16 років – лише на фізично важку роботу. Ким він тільки не був: і вантажником, і помічником на будівництві і навіть прибиральником.
Я просила, благала його, аби він зосередився на навчанні, відмовився від такої тяжкої недитячої праці, але Любчик не міг залишити мене в біді.
Оглядаючись у далеке минуле, чітко розумію – ми з Маринкою досі живі тільки завдяки Любомиру.
Заради 2 улюблених дівчат він пожертвував своїм здоров’ям і своїм майбутнім. Так і не вступив до університету. Ніколи було… Треба було сестру на ноги ставити.
Минули роки. Тепер моя Маринка – доросла успішна дівчина, яка працює в солідній компанії і заробляє немалу копійку. А Любчик мій – залишився без нічого. Все, чим може похвалитися на співбесіді – це атестат зі школи і повністю знищене здоров’я.
Хто ж його на гарну роботу візьме? Ходить тепер мій синочок похмуріший за тінь… Не звик за кошт дружини жити – та й дітей на ноги якось ставити треба.
У Маринки сім’ї нема – живе в своє задоволення. Може собі це дозволити.
От я й наважилася її попросити, аби вона відписала свою частку батьківської квартири на брата. У неї ж власне житло є – нащо їй та третина?! Я була певна, що доця згадає все те, що для неї зробив брат, але помилялася…
– Мамо, а з якого це дива я повинна Любкові свою частку дарувати? Хай заплатить мені за неї.
– Марино, у тебе совість є? Чи ти забула, скільки всього він зробив для тебе. В одній куртці ходив 5 років, щоб за твої комп’ютерні курси платити. Вона вже до дір протерлася, він увесь тремтів, а нової собі дозволити не міг, бо мрію сестри хотів здійснити! То от, яка від тебе тепер подяка?!
– Мамо, не про минуле думати треба, а про майбутнє.
Того вечора я пообіцяла собі, що сама викуплю частку Любчика в невдячної нахаби. Нічого, з пенсії якось відкладу потрібну суму. Позичу в когось… Якось воно буде. Свого синочка в біді не залишу.
Молитимусь до Бога, аби він знайшов собі хорошу роботу і нарешті почав жити безтурботно і щасливо. Хто, хто, а він на це точно заслужив!
А Марину навіть бачити не хочу! Хай живе собі сам на сам зі своїми грошима. Колись зрозуміє, якою дурною була…
Бо ж хіба гроші роблять людину щасливою?! Ані близько. Тільки щира любов, вдячність і повага одне до одного можуть зігріти людське серце. Недарма кажуть: святим є той, хто віддає більше, ніж бере. Доля такій людині обов’язково всміхнеться. А захланність і ненаситність рано чи пізно приведуть людину до самотнього і нещасного життя.
Що можете сказати про Марину?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
